Світло від темряви: чому Умланд не має рації щодо політики пам’яті в Україні

Андреас Умланд аж ніяк не належить до тих самопроголошених “знавців України”, кожна теза яких викликає принципову незгоду й бажання гостро полемізувати. Скоріш навпаки – його тексти (і наукові, й публіцистичні) здебільшого зважені, компетентні і незмінно прихильні до країни, яку він досліджує, попри вельми критичне ставлення до багатьох описуваних ним явищ. Це стосується і його недавньої статті “Українська політика пам’яті заважає євроінтеграції”, що побачила світ спершу в голландському перекладі, а відтак і по-англійськи, по-російськи (тут і тут) та (скорочено) по-українськи.

Головний пафос тексту – не прокурорський, як це характерно для багатьох професійних борців із “бандерівщиною” – від Мак-Брайда до Росолінського-Лібе, а радше дружній та застережливий. Він визнає – цілком слушно, – що всі народи мають певні проблеми із власним минулим, з його найтемнішими, найнепривабливішими сторінками, і що рідко який національний уряд воліє займатися цими сторінками без відчутного зовнішнього чи внутрішнього тиску.

Україна під цим оглядом репрезентує особливо складний випадок – не лише тому, що як відносно молода держава має певні проблеми з національною ідентичністю та розмаїтими внутрішніми поділами, а й тому, що перебуває під потужним зовнішнім тиском з боку колишньої метрополії – “головного неґативного протагоніста її національної пам’яті”, як зазначає Умланд.

“Кремлівська закордонна політика, – пише він, – завжди гіпертрофовано амбіційна, цинічна й безцеремонна, віднедавна знов визначається агресивним імперіалізмом та войовничою українофобією. Ситуацію ще більше ускладнює наявність в Україні досить чисельної російської меншини… Свідоме маніпулювання проблемами національної пам’яті та міжетнічних взаємин – важлива складова так званої гібридної війни Москви проти Києва. Кремлівський наступ на українську націю здійснюється з дня на день за допомогою як м’якої, так і твердої сили, військовими й невійськовими засобами”.

В цьому сенсі вони намагалися використати ревізіоністську Німеччину у власних цілях – приблизно так само, як і совєти. Проте і Бандера, і Сталін прорахувалися, – кожен на свій лад. Нацисти не прийняли Української держави, проголошеної оунівцями у Львові, як доконаного факту й посадили усіх її очільників до концтабору. Гітлерівці потребували колаборантів, але не союзників. У цьому сенсі, як саркастично зауважив Мотиль, вони мимохіть врятували бандерівців від долі колаборантів і, ймовірно, фашистів – як це трапилося з квазі-незалежною Словаччиною чи Хорватією: “Бандерівці змушені були піти у підпілля й очолити врешті широкий рух опору супроти нацистської, а згодом совєтської окупації. Німецькі документи переконливо підтверджують, що нацисти справді вважали Banderabewegung [бандерівський рух] серйозною антинімецькою силою”.

Значно поважнішою проблемою для апологетів ОУН є не її гадана “колаборація”, а досить добре задокументований антисемітизм багатьох її провідників. Хоч він і не був, як зазначає Умланд, чільним аспектом їхньої ксенофобії (бо ж, на відміну від нацистів, вони не вважали євреїв примордіальним ворогом, трактуючи їх як “усього лише” російських чи польських прихвоснів), така настанова, безумовно, сприяла участі далеко не поодиноких членів ОУН в антиєврейських акціях. Та все ж найтемнішою сторінкою в історії українського націоналістичного руху є участь УПА – чи принаймні окремих її загонів – в антипольській етнічній чистці на Волині. Тут уже важко говорити по “самодіяльність” окремих членів, оскільки екстермінація польських осадників була, за всіма ознаками, добре спланована й санкціонована принаймні реґіональним командуванням УПА.

Нема жодних підстав ідеалізувати всіх членів УПА як лицарів без страху та докору. Але й так само несправедливо усіх їх демонізувати, як це робили совєти і робить досі московська і промосковська пропаґанда. Насправді спадщина і ОУН, і УПА є двоїстою. Вона включає, з одного боку, ультранаціоналістичну ідеологію, ксенофобські стереотипи і надмір нічим не виправданого насильства, що має бути однозначно засуджене. А з іншого боку, вона включає також високі зразки героїзму, самопожертви й ідеалістичної відданості справі національного визволення, – все те, що зберігає свою актуальність, особливо сьогодні, коли Україна веде “війну не на життя, а на смерть”, за словами самого Умланда, з тим самим фактично ворогом, із яким боролася в другій половині 40-х років Українська Повстанча Армія.

Источник

Загрузка...