Світло від темряви: чому Умланд не має рації щодо політики пам’яті в Україні

3














Андреас Умланд аж ніяк не належить до тих самопроголошених “знавців України”, кожна теза яких викликає принципову незгоду й бажання гостро полемізувати. Скоріш навпаки – його тексти (і наукові, й публіцистичні) здебільшого зважені, компетентні і незмінно прихильні до країни, яку він досліджує, попри вельми критичне ставлення до багатьох описуваних ним явищ. Це стосується і його недавньої статті “Українська політика пам’яті заважає євроінтеграції”, що побачила світ спершу в голландському перекладі, а відтак і по-англійськи, по-російськи (тут і тут) та (скорочено) по-українськи.

Головний пафос тексту – не прокурорський, як це характерно для багатьох професійних борців із “бандерівщиною” – від Мак-Брайда до Росолінського-Лібе, а радше дружній та застережливий. Він визнає – цілком слушно, – що всі народи мають певні проблеми із власним минулим, з його найтемнішими, найнепривабливішими сторінками, і що рідко який національний уряд воліє займатися цими сторінками без відчутного зовнішнього чи внутрішнього тиску.

Україна під цим оглядом репрезентує особливо складний випадок – не лише тому, що як відносно молода держава має певні проблеми з національною ідентичністю та розмаїтими внутрішніми поділами, а й тому, що перебуває під потужним зовнішнім тиском з боку колишньої метрополії – “головного неґативного протагоніста її національної пам’яті”, як зазначає Умланд.

Натисніть на стрілку що б перейти до наступної сторінки

1
2
3
4
Загрузка...