Битва за Бендери: як Росія створила в Придністров’ї свій анклав. ФОТО

3














У річницю Битви за Бендери оглядач Без Табу нагадує про те, як і чому Росія зуміла створити в Придністров’ї свій осередок деструктивного впливу в регіоні.

Придністровський конфлікт цілком вписується в загальну канву тих, які організовувались в колишньому СРСР або з подачі Москви, або при безпосередній участі кремлівських псевдомудрецов. Молдавські політики після здобуття незалежності цілком резонно захотіли зробити державною мовою не російська, а румунський. Коли ж відома поетеса Леоніда Ларі на додачу висловила бажання не тільки перевести країну на латиницю, але і «викинути клятих окупантів куди-небудь за Трансністрію», Росія отримала цілком резонний привід «захистити російськомовне населення». Не в перший і не в останній раз, треба сказати.

А боротися було за що. Як уже не раз зазначалося, саме на території так званої ПМР була сконцентрована більша частина дістався у спадок від СРСР промислового потенціалу Молдови. До того ж в Кишиневі в той момент при владі були люди, явно не збиралися дивитися на колишній союзний центр знизу вгору. Потрібен був якийсь важіль тиску на кшталт Нагірного Карабаху. І клаптик території розміром в чотири тисячі квадратних кілометрів на цю роль підійшов ідеально.

Двадцять п’ять років тому — 19 червня 1992 року — боротьба за Придністров’ї увійшла у вирішальну стадію. І сталося це ось же рідкісний випадок — зовсім не в столиці регіону, що став невизнаним державним утворенням. Хтось за підсумками боїв за Бендери став героєм посмертно, хто отримав можливість зробити собі ім’я за життя. Та й долі кількох сотень тисяч мешканців так званої ПМР змінилися раз і назавжди.

Вуличні бої в Бендерах / Getty Images

Вуличні бої в Бендерах / Getty Images

Бендери — місто з куди більшою стратегічною значимістю, ніж сам Тирасполь. Це єдиний великий населений пункт під контролем невизнаної республіки, що знаходиться на правому березі Дністра. Знаходиться поряд міст через річку по сей день є чи не головною транспортною артерією, через яку в ПМР надходить продовольство з північного та північно-східного напрямків. Зрозуміло, що взяття Бендер фактично гарантувало молдавським силам перемогу у війні. Але в підсумку виявилося, що воно могло трапитися лише під час моделювання на макеті, а не в реальності.

Бендери — «Дамбас» 1990-х / Getty Images

Росія в той момент ще офіційно дотримувалася нейтралітету в даному конфлікті. З’єднання колишньої радянської, а нині російської 14-ї армії все ще присутні на спірній території, але в бої не вступали. Тоді це пояснювалося просто: у Москви не було коштів для виводу військ і розквартирування їх вже на своїй території. Але зараз зрозуміло, що в Кремлі вирішили одним махом убити відразу декількох зайців. Не можна ж було стільки витрачатися на підтримку бунтівних «російськомовних придністровців», а потім в один момент відмовитися від планів щодо експансії.

Біда в тому, що серед кадрових військових панували розбрат і хитання. Скажімо, полковник Леонід Карасьов, один з кращих серед наявних у розпорядженні командувачів офіцерів, переметнувся на бік Молдови з меркантильних міркувань. Розміщений у Парканах колишні військовослужбовці радянської армії присягати на вірність Москві відмовилися і почали вести подвійну гру — так з’явився сумнозвісний Другий Бендерський батальйон. Керував ним Юрій Костенко, який молдавської трактуванні історії вважається військовим злочинцем, а в російській — звичайним злочинцем (і те, і інше твердження, до речі, справедливо звучать). Командувач тутешнім контингентом генерал Неткачев був людиною, загалом-то, слабохарактерним, його вміння та амбіції рівня займаної посади явно не відповідали.

Вуличні бої в Бендерах / Getty Images

Поки в Кремлі шукали наискорейший спосіб вирішення проблем, підлеглі Кишиневу збройні формування (армія з міліцією, так і загони добровольців) на кілька днів взяли під контроль не тільки міст, але й Бендери в цілому. Парадокс полягав у тому, що в місті до останніх днів працювала як контрольована Тирасполем місцева міліція, так і поліція, керівництво якої здійснювали молдавські влади. Це дещо спростило завдання захопити важливі стратегічні об’єкти, у тому числі друкарню і міськвиконком). Однак слабкий в цілому рівень підготовки дав про себе знати і привів до фатальну помилку. Точніше, навіть до двох.

Типу «миротворці» / Getty Images

Вранці 20 червня під час мінометного обстрілу одна з мін потрапила в армійський склад з пально-мастильними матеріалами (коригування вогню, ясна річ, велася через пень-колоду). Загинуло кілька російських військових, і це вже могло послужити причиною втручання 14-ї армії. Але сталося воно трохи пізніше — після того, як молдавани вирішили кавалерійським наскоком взяти Бендерскую фортеця, де розташовувалася ракетна бригада. В даному випадку жертв було значно більше, і ігнорувати подібні дії було неможливо.

Неприємні події розв’язали Москві руки. Тепер можна було офіційно виступити проти «прихильників романізації» і кинути на допомогу військам так званої ПМР. Як наслідок, міст через Дністер був розблоковано з п’ятої спроби, підконтрольні Кишиневу бойові з’єднання втратили контроль над стратегічно важливими об’єктами. Вуличні бої тривали подекуди навіть до початку липня, але фактично все вирішилося 23 червня.

Генерал Лебідь — ікона «російського світу» першої половини 90-х / Getty Images

Саме тоді командування 14-ї армії фактично взяв на себе терміново відряджений з Москви Олександр Лебідь. У публічному просторі він проявив себе як істинний «миротворець», але за лаштунками саме його команди допомогли місцями розбити молдавські частини вщент. Про те, як генерал потім різко пішов вгору по політичній лінії, нагадувати в деталях, схоже, не потрібно.

Мірча Снєгур і Борис Єльцин: рішення заморозити / Getty Images

Вистачало там, втім, і інших персонажів, які в майбутньому прославилися, правда, не з найкращого боку. Зовсім юний Ігор Стрільців (він же Гиркин) воював добровольцем на придністровській стороні і після неодноразово розповідав про те, як їхав з Москви за бойовий романтикою, а повернувся з ідеєю «великої Росії від Лісабона до Владивостока».

Зірка російського тероризму Гиркин починав свій шлях у Придністров’ї

Інший «ідеолог Новоросії» Володимир Антюфєєв очолював МДБ ПМР і активно вставляв палки в колеса новоприбулого генералу — у Лебедя була давня взаємна неприязнь до вищезазначеного польовому командиру-мародеру Костенко. А принцип «ворог мого друга — мій ворог» тут працює безвідмовно.

Був тут і український слід, причому з усіх сторін. По-перше, на невеликому клаптику правобережжя Дністра під контролем Тирасполя донині проживає певна кількість людей, що володіють українською мовою. По-друге, добровольці з України відзначилися в боях на боці Молдови, так і на стороні так званої ПМР. Просто хтось їхав повоювати ще й за ідею, а не тільки за гроші. Деякі з цих найманців через два десятки років відзначаться в різних іпостасях вже у війні на Донбасі.

Участь УНА-УНСО, звичайно, заслуговує окремої згадки. По суті, це був перший бойовий досвід української радикальної організації. Дмитро Корчинський, який чверть століття тому ще не мав репутації безпринципного козла, бігає за першої-ліпшої морквиною, тоді особисто взяв участь у захисті української діаспори. Правда, пробитися в реальну політику на хвилі патріотичних поривів йому відразу не вдалося — хоча б тому, що Корчинський так і не спромігся пояснити, від кого ж діаспору захищали.

Лише в наступному десятилітті, коли Корчинський почав неприкрито підтримувати антиукраїнську політику Росії, об’єднуватися з українофобами і, як сказали б зараз, «є московські гранти», народ зрозумів, хто є хто і як все відбувалося насправді. Погодьтеся, молдавські джерела не стали б просто так ставити УНА-УНСО в один ряд з «батальйоном Костенко». Втім, для українських організацій з радикальними начебто поглядами подібне трапляється часто: пошкреби «націоналіста» — раптово знайдеш класичного агента Кремля. Дивно тільки, що багато досить швидко забувають про це після кожного резонансного випадку.

Придністровська історія триває вже 25 років. Після чверті століття розумієш глвное — жодної зі сторін конфлікту його завершення та підсумки не принесли стовідсоткового задоволення. Так, навіть Росії, яка фактично контролює стратегічно значимі чотири тисячі квадратних кілометрів. Тому що власні ресурси не гумові, а ціни на нафту і газ, чи знаєте, падають — тут би хоч вже себе прогодувати на імпортозаміщення.


Источник

Натисніть на стрілку що б перейти до наступної сторінки

Оставить комментарий