Чому у нас немає волі вийти зі стану лузерів?

2














У світі не дуже багато країн, які з бідності змогли швидко досягти середнього або навіть високого рівня економічного розвитку. Якщо брати критерієм швидкого сталого зростання приріст ВВП не менше 7% річних у середньому протягом 20-25 років, то таких країн лише 13: Тайвань, Гонконг, Сінгапур, Південна Корея, Малайзія, Ботсвана, Оман, Китай, Японія, Бразилія, Мальта, Таїланд, Індонезія. Якщо взяти критерієм середнього рівня розвитку 15 тисяч доларів ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності (наприклад, Алжир або Бразилія), то нижче цього рівня перебувають більше сотні країн. Якщо критерієм бідної країни взяти рівень 8 тисяч доларів (Гватемала, Марокко, Україна), то на цьому рівні й нижче — сім десятків країн. Тобто історій успіху доволі мало, десь одна країна з десятка бідних. Але все ж таки це вже не винятковий випадок.

Кожна успішна країна мала свою особливу історію успіху, у всіх країн-невдах є спільна головна причина невдач — погане політичне керівництво, нездатне запропонувати і втілити політику розвитку. Всі подальші відмінності вже не мають значення. Яке значення має різниця в кольорі очей ваших дітей, якщо у вас дітей немає? Вивчати різні історії невдач економічної політики немає сенсу, бо невдачі починаються з відсутності цієї економічної політики. Інтерес є в іншому: чому за наявності більше десятка історій успіху немає сотні послідовників? Що заважає решті країн створити свою успішну економічну політику зростання? Чому ми серед таких?

Існує вже досить великий масив досліджень економічної політики успішних країн, найбільш фундаментальним з яких була робота Комісії зі зростання та розвитку Світового банку під головуванням Майкла Спенса. Аналітику цієї Комісії та інших дослідників можна використати для розробки економічної політики бідних країн, які мають бажання досягти економічного процвітання. Це стосується й України: якби український уряд або опозиційні партії мали намір підготувати програму економічного розвитку, аналітична база світового досвіду для цього вже достатня.

Мені неодноразово доводилося писати на тему використання цього досвіду і його аналітики (наприклад, серія статей на цьому сайті) та обговорювати цю тему в різних аудиторіях. Найдивніше враження від обговорень та коментарів — це реакція заперечення або несприйняття самої можливості використання досвіду будь-якої успішної країни (від Тайваню до Мальти) в Україні. Аргументи дуже прості: ці країни не схожі на Україну, все, що там відбувалось, не має нічого спільного з ситуацією в Україні, інформація про їхні досягнення перебільшена або маніпулятивна.

Дійсно, жодна з цих країн не схожа на Україну. Але ж серед 13 успішних країн теж усі різні, важко знайти зовнішню схожість між Мальтою та Тайванем, між Малайзією та Ботсваною, між Сінгапуром та Бразилією. Тим не менш, усі вони змогли забезпечити в певні періоди своєї історії швидке та стале економічне зростання. Понад те, фундаментальна аналітика виявила схожі базові принципи їхньої економічної політики. Немає жодної логічної підстави вважати, що в Україні ці базові принципи не можна реалізувати. Тобто заперечення має не раціональну, а спонтанну емоційну природу.

Тільки один приклад: аграрна реформа Чан Кайші. Тайванське сільське господарство з типовим розміром землі менше гектара на фермера зовсім не схоже на наші фермерські господарства по 100 га, тим паче на агрохолдинги по 100 тисяч га. Зовсім інші природні умови, культури і технології. Земельна реформа на Тайвані вирішувала проблеми безземельності селян, якої у нас взагалі не існує. Зовні все це не має до нас жодного стосунку. Але є одна суттєва риса тайванського досвіду, яка на 100% відповідає нашим проблемам і може бути використана в українській економічній політиці: індустріалізація Тайваню почалась з села, зі створення підприємств із переробки аграрної продукції. Ми самі в недавній історії мали один приклад такого розвитку — створення найбільшої у світі промисловості з виробництва соняшникової олії за рахунок протекціоністського експортного мита на насіння соняшнику, запровадженого 1999 року. На жаль, цей приклад залишився поодиноким, він не мав подальшого застосування, навпаки, Україна нарощує з року в рік експорт необробленої аграрної продукції, втрачаючи мільярди доларів експортного доходу.

Источник

Нажмите на стрелку что бы читать дальше
<--nextpage-->

Натисніть на стрілку що б перейти до наступної сторінки

Оставить комментарий